вівторок, 19 березень 2024, 04:24
Люди і долі

Як хмельницький журналіст на заробітки до Польщі їздив

Як хмельницький журналіст на заробітки до Польщі їздив

Основне завдання цього незвичного редакційного відрядження – скуштувати заробітчанського хліба. 

Тільки у Польщі на заробітках за робочими візами і, чого гріха таїти, за безвізом так званих туристичних поїздках) перебуває до двох мільйонів українців: від Гданська на Балтиці до Ястщемби південніше Катовиць, на кордоні з Чехією і від Перемишля до кордону з Німеччиною… Та про які кордони казати? То Євроспільнота, нема там кордонів. І чи в сортувальному цеху фабрики морепродуктів, чи в столярці меблевого підприємства, на будівництві чи в магазині – як правило почуваєшся європейцем. 

 До Європи

Якось повертався зі Львова, то сусідом у плацкартному вагоні став тезко, який їхав в Одесу з Польщі. Він повертався на пару тижнів додому. Молодик до тридцяти літ, він уже три роки у Гданську працював. Бригадир якоїсь невеличкої бригади на ремонті суден в одному з доків. 

Ремонтні доки у Гданську – зачасту з українського порту Миколаїв, – довірив таємницю Михайло. – Вони перебувають в символічній оренді й використовуються на повну, приймаючи на ремонт і польські судна, і зарубіжні. В тому числі й російські. Плата за оренду така мізерна, що більшість тих коштів кують статки кільком розпорядникам тими доками, «смотрящим». Україна, українські підприємства від того не мають практично нічого. 

Власне, поїхав «Міхал» свого часу до Польщі, аби знайти застосування своїм знанням випускника вишу за суднобудівельним фахом і наповнити їх досвідом. Адже в Одесі доків для ремонту суден тільки два, Миколаївські доки – на Балтиці у Гданську. 

Нема в Україні кораблів, то й доки виявилися не потрібними. А збережи наше керівництво своє пароплавство, он що можна було б робити й на чому заробляти, – переконаний заробітчанин. 

Одесит Михайло поспішав додому на справжнє домашнє сало (вдома нещодавно була свіжина), повертався і віз робочу візу для свого друга. 

Мені ж іще трохи й отримаю вид на громадянство. Тоді про Україну можна буде й забути. Робити тут нема чого, – казав попутник, який надалі збирається перетягти до Польщі й молодшого брата, котрий навчається у військовому училищі розвідки. 

Той пішов шляхом батька – морського піхотинця, котрий уже давно у відставці, маючи інвалідність. 

Мама побивається, – сказав він між іншим. – Брат не ховається за інших, але от було так, що на практику в зону АТО поїхала група курсантів з училища, а повернулося тільки двоє…

Отак через непрофесіоналізм і довголітнє грабіжництво влади наш народ втратив судноремонтні доки, втратив не отримані від їхньої експлуатації прибутки, втратив людей з робочими руками, втрачає своїх захисників. А мені навіть снилося після тієї зустрічі, що я заступник мера Гданська і проводжу розгромні наради та зустрічі з метою спрямовувати кошти від оренди доків в Україну. 

Невдовзі перетнувся із кількома колегами-журналістками після чималеньких розлук. Колишня директорка облдержтелерадіокомпанії – працює в Іспанії, колишня прес-секретарка голови облдержадміністрації – працює в Італії, інша відома у Хмельницькому тележурналістка пояснює: «Морок у нас. Духовний, культурний і гуманітарний морок. Мені комфортніше працювати по десять годин на заводі у Польщі, ніж копирсатися у цьому нерозумінні й нехлюйстві. Так, багатьох наших там обдурюють, обкрадають і принижують. Але це тоді, коли на тобі бачать печать цього безпросвітництва. А воно ж, якщо ти його приймаєш, є тавром раба». 

І тут дзвінок із Польщі від знайомого, котрий став заробітчанином: 

Друже, ти просив при нагоді описати заробітчанські будні. Приїжджай, побачиш сам. Тут об’єкти «горять», а в нашій бригаді лише половина залишилась, бо шеф спровадив додому кількох чоловік за пиятику. 

Міста-побратими Донбасу і Поділля

Якоїсь глибокої кваліфікації не вимагалося. Кілька днів на доведення поточних справ – і я вкриваю бруківкою клаптики Верхньосілезького вугільного басейну за Краковом. 

Це Сілезьке воєводство Польщі, яке утворилося на однойменній історичній землі з адміністративним центром у Катовиці. Воно межує з Мораво-Сілезьким краєм Чехії, має чотири з половиною мільйони жителів і урбанізоване на 78 відсотків (єдине із польських воєводств,-де кількість міських повітів переважає кількість сільських – дев’ятнадцять та сімнадцять відповідно). Мабуть, не дарма за рівнем індустріалізації при укладанні партнерських відносин з українськими регіонами відповідним для Катовиць виявився Донецьк. 

Самі Катовиці обросли не передмістями, а цілими містами: до мегаполісу прилягають Битом (тут певний час мешкав на еміграції класик української літератури Улас Самчук), Сосновець (мешкали інтерновані вояки та діячі доби УНР) Хожув, Стара Ліґота тощо. У воєводстві аж два міста-партнери українського Кам’янця-Подільського – Ченстохова та Заверце. 

Підприємство Томека Трепки «Елтон», куди мене запросили, базується якраз у Заверці. Проте воно таке мобільне, що стеле бруківку не тільки у себе, а й у згаданих Битомі та Сосновці, у Крапковицях та інших містах і воєводствах.

Доїжджати із маженням (інструмент – авт.) до об’єкту щодня по годині чи навіть дві в один кінець – для нас справа звична, – вводить мене у курс діяльності 59-літній хмельничанин Степан Горобець. – Гірше, коли їхати за Вроцлав чи Торунь на тиждень. Це, що називається, з речами.

Втім, переїзд до місця роботи (не повернення з об’єкта вечорами) шеф (Томек Трепка) записує у робочий час. І тим відрізняється від багатьох польських наймачів робочої сили, котрі навіть хвилини перекурів віднімають при зарахуванні робочого часу. 

І ще одне задоволення від досвітніх переїздів: додивлятися сни на добрих дорогах. Є небезпека, що заколисаний відключиться водій (сам шеф або єдиний поляк у його бригаді Бóґдан). Але то в дуже далекій дорозі. 

Двоповерхове тіло доріг

Про дороги – окрема розмова. Коли перетинаєш кордон в’їжджаючи у Польщу в темну пору доби, то здається, що це країна – суцільний населений пункт. Все ліхтарі на опорах, ліхтарі… І тільки вдень переконуєшся, що є тут і лісові масиви, і поля, і водойми. А світло в сутінках – тому що дороги освітлені. Всі.

Заснути на цих дорогах запросто, бо тобою – водій ти чи пасажир – не кидає на ямах і тріщинах. Їх немає. Магістральні і менші дороги не розповзаються. 

В кількох місцях побачили, як вони прокладаються: шари із каменю різних фракцій – від валунів у основі до жорстви, відсіву і піску – кладуть один на одного, і тіло шляху росте на висоту півтора-двоповаерхового будинку. 

Узбіччя, навіть через ліси, не захащені самосівом кущів та підліску і не засмічені. Узбіччя-крутосхили заарматурені металевими сітками, щоб не сповзали. Де є небезпека злетіти з дороги й покотитися узбіччям донизу, стоять високі огорожі метрів у сім заввишки. В Україні такі є місцями тільки на трасі Львів – Київ, а також навколо маєтків крутих бізнесменів та корумпованих політиків і чиновників. 

Огорожі не тільки слугують відбійниками в разі викочування транспорту за межі проїжджої частини. Вони й закривають від водіїв краєвиди, аби ті не відволікалися під час руху, і стримують від вибігання дорогу тварин. Їх тут справді багато, не дивлячись на густу заселеність території. Наприклад, у Ястщембі ми близько години спостерігали козулю, що паслася за двісті метрів від будівництва.

Тому найпопулярніші дорожні знаки – попередження про можливість перебігання дороги дикими тваринами. Зони дії таких знаків, як вказують інформаційні таблички під ними від кілометра до десяти і і більше. А в місцях,-де тварин найбільше, через шляхи споруджені мостові переходи, котрими козулі, зайці, дикі свині, лисиці та інша дичина можуть перейти своїми зеленими коридорами. 

Шляхові розв’язки, обмежувальні споруди на них – усе справляє враження організованої і контрольованої, а не безгоспної території. Закинутих будинків ні у селах, ні в містах не знайти. Традиційна архітектура в містечках не затерта новою. У містах – інша річ: в очі впадає діловий урбанізм. Адже гірничо-металургійний промисловий регіон перетворюється в бізнесово-діловий. І Тарнувські Гури у своїх вироблених шахтах збудували музеї, галереї, сховища. 

Праця

У Томека Трепки одного з небагатьох польських підприємців бригадиром і практично довіреною особою (після дружини та сина) працює українець. Попри те, що практично з часу створення колишнім спортсменом-важкоатлетом підприємства «Елтом» у ньому працює поляк Бóґдан, він просто добрий майстер. 

Раніше в мене було дві бригади, потім в одній бригаді було півтора десятка чоловік. Але що вісім чоловік, що п’ятнадцять – робота одна робиться. Тільки коли більше людей, то один поза одного ходять, – розказав пан Томек.

 Бригадир – 28-літній Сергій із Хмельницького району. Колишній командир БМП в зоні АТО, він прямий і покладистий. Доручення у нього не наказові і не прохальні. «Дядьки, гайда!» – каже він, постійно щось роблячи. А робити уміє буквально все, хоч і не богатир. І не важко здогадатися, що треба зробити. «Дядьки, ану», – і це як зауваження, застереження чи що інше – залежно від ситуації.

Фізична чоловіча робота по 9 – 12 годин. На скільки дозволяє світлий період. Влітку довше, взимку коротше, бо нема смислу класти бруківку абияк, щоб назавтра переробляти. А площі чималі: на одному об’єкті тисяча квадратних метрів, на іншому може бути й тисяч п’ять. 

Бруківка (ще її називають косткою) довозиться у палетах вагою понад пів тонни кожний. Одним по стяжці викладається вісім з половиною квадратних метрів. За день бригада викладає 15 – 20 палетів, вирівнюючи та утрамбовуючи основу. Для основи завозиться земля (вона тут суглиниста і з камінням), відсів (часто це шлак зі спаленого в котельнях і теплових електростанціях вугілля), поверх того – стяжка дрібною жорствою чи піском. Інколи в пісок додається цемент. 

Та починається робота на території із планування при допомозі забивання шпильок-арматурин та натягування по них шпагатів, при допомозі рівнів. на цьому етапі спрямовуються майбутні стоки дощової води. На перший погляд це все дуже ювелірно виглядає. 

Піщано-цементною сумішшю (сухим бетоном) скріплюються менші бордюри ( «обжежки») та більші ( «кравежники») по периметру викладеної бруківкою площі. Потім, відповідно до технології, забрукована площа трамбується мікрокопаркою та засипається піском, аби той просіявся в щілини між костками, ущільнюючи бруківку і загалом зміцнюючи покриття. 

Якість роботи насамперед контролює шеф, пан Томек. Але за те, що він схвалив, горло перегризе всі перевіряльникам. Його бригада зробила, і це все. Трапилося, що не встигали з невеличким майданчиком на триста квадратів біля реконструйованого дитсадка в Сосновці, і Томек Трепка найняв бригаду з поляків. За тиждень їхньої роботи фірмі «Елтон» пригрозили штрафом за брак (кошти ж ішли з бюджету). Він покликав Сергія і запитав, чи зробимо ми за три дні.

Тільки нехай приберуть після себе, – сказав наш бригадир.

 За три дні все було зроблено. А поляки-будівельники тільки ходили та прицмокували: «Елеганско!» На четвертий день тільки двох відрядили закінчити з обжежками. 

А взагалі за ними водиться гріх «волинити». Не доводилося порівнювати однакову роботу українців та поляків, але на будівництві у Ястщембі (школа) виконроб розрахував нашу дводенну роботу на три дні, гадаючи, що її робитимуть місцеві. 

Трудові мігранти

З цього приводу цікаве дослідження оприлюднила Gazeta Wyborcza. У ньому йдеться, що українські заробітчани почали масово «захоплювати» Польщу і активно піднімати її економіку з 2014 року. За п’ять років польська економіка зросла на 22 відсотки, з яких 2,5 відсотка є внеском працівників з України. Але Польща більше не зможе розраховувати на постійний приплив українських працівників без спеціального сприяння.

Вже в 2018 році кількість бажаючих працювати у Польщі вперше з 2014 року скоротилася. Тоді в Україні дещо поліпшилась економічна ситуація. «… протягом останніх п’яти років внесок мігрантів зі сходу на зростання економіки був майже таким же, як внесок нових польських працівників. Незважаючи на це, ми недостатньо робимо для того, щоб вони тут залишилися», – йдеться в статті популярного польського часопису.

Адже робота за кордоном має не тільки переваги, але і ризики. Опинившись за кордоном без знання мови і особливостей тієї чи іншої країни, достатньої суми грошей, без житла і багатьох прав громадянина, трудовий мігрант стає дуже вразливим перед шахраями, непередбаченими ситуаціями. Часто між роботодавцем і заробітчанином стоїть посередник, і навіть трудові договори укладаються з ним. Та й гроші за роботу приходять на рахунок посередника, а далі він розраховується, як сам забажає і віддає ту суму, за яку ми погодилися працювати, відмовляючись з тих чи інших причин від легалізації. 

Адже якщо навіть з туристичною метою чи «на закупи» перетинаєте кордон, то мусите мати страховку. А вже медична страховка – за роботодавцем у разі офіційного працевлаштування, за наявності робочої візи. 

У житомирянки Віри, що працює на підприємстві в Сосновці і підробляє прибиранням у офісі Томека Трепки й у двоповерховому помешканні його сусідів-лікарів, віза робоча. Її 21-літній син Влад приїхав до неї у Заверце по «безвізу» і влаштувався у польську бригаду, яка встановлює огорожі з бетонними стовпцями. Жінка наймає квартиру за 800 злотих щомісяця. То заробіток сина – саме доречний. Та одного дня його палець потрапив під такий стовпець. Тріщина фалангової кістки і шви на шкірі. Ні за лікування у травматолога, ні за вимушену непрацездатність роботодавець не заплатив… Аби відправити Влада на Новий рік додому, Віра попросила Томека, щоб той прийняв його на роботу в нашу бригаду – щоб заробити на дорогу. 

Так у нас з’явився ще один колега. 

Бригада

Житлом Томек Трепка забезпечив нас безкоштовно. Бригада українців мешкає у двох кімнатах гуртожиткового типу з кухнею, (газова плита, мікрохвильова піч, холодильник, туалетом і двома душовими та з пральною машиною. 

За харчування ми піклуємося самі, готуючи сніданки, полудники з собою та вечері. Чоловічий гурт схильний до самоорганізації, і переважна більшість зі складу бригади скидається грішми на продукти. Скуповуємось у гіпермаркетах «Бедронка» (типу нашого «Сільпо») чи магазинах інших продукто-то рговельних мереж. Тут найчастіше й зустрічаються заробітчани. Упізнати українця, а тим паче українку, в натовпі поляків не важко. Печать наймита важко приховати. 

Вранішнє пробудження – після п’ятої. Сніданок тут кожний готує собі сам. Хтось обходиться кавою, хтось встигає зготувати яєчню із сосисками з індивідуальних припасів. Головне – зібрати «общаковий тормозок» із собою. До шостої бус із бригадою та деяким маженням виїжджає на роботу. На об’єкті відразу беремося до роботи. О десятій ранку – півгодинна перерва на обід. 

Обідаємо за одним столом, окрім Бóґдана (він у бусі). Тільки окремо сідають» індивідуали», які чомусь стороняться «общака». Друга перерва о першій годині: доїдається полудник під каву. Під час роботи навіть пиво – табу (Невже вечора не буде?). Зрештою, дорогою додому в бусі можна й прикластися до бляшанки «Зубра» чи іншого пива з польських або чеських броварень. 

Якщо випивка – у рахунок «общака», то сигарети – строго індивідуальна річ, як і зубна щітка й леза для гоління. Хто не палить, той підсміюється над куріями: «Ти менша на годину працюєш. Бо в тебе пачка сигарет на день іде. У середньому пачка коштує півтора десятка злотих, як і пляшка ходової горілки „0,5“ у «склепі» (крамниці). А за вечерею чарка, «коли жінка не бачить» – це ж майже чай. Чаю не п’єш – звідки сила працювати?

Щоправда, таке «чаювання» поза вечерею призводить до припинення трудових відносин. І саме через зловживання тим я й опинився в цій бригаді. Та й при мені до нас прибився земляк із Самбора Петро Жабич. Чоловікові на вигляд під шістдесят, а насправді у цьому січні лише 44. 

Де тільки його не дурили у цій Польщі?.. Послухати його розповіді, то цілий шлейф недоброзичливості і підступів. Аж ось зарплата. Отримав він понад тисячу злотих за два тижні роботи. Купив бензопилу з запасними шиною і ланцом, а також випити і закусити (від «общака» відмовився). Вранці до роботи не встав. Хоч його розштовхували. Шеф дав день на стяму, та він наче й не чув. Звісно, звідси його також попросили. 

Речі він залишив, але з пилкою кудись пішов. Не чули про нього з тиждень. Губилися у здогадках: у поліції (там 20 діб адмінарешту), десь на іншій роботі, нещасний випадок, самогубство (таке теж трапляється). Та в останній день роботи, коли Томек Трепка влаштував для бригади імпрезу з частуванням із ресторану, Жабич прибився забрати речі (його одежа та назбирані на «чистих смітниках» речі для двох дочок, що чекають заробітчанина в Самборі. Виявляється, пилку з шиною і ланцом відніс назад у магазин і повернув гроші. Їх і пропив та прозакусював. А працював би – мав би ще тисячу злотих як мінімум. 

А на імпрезу до нас, як до добрих знайомих прийшли й сусіди – гінеколог та стоматолог. Успішне подружжя медиків, син яких навчається на стоматолога у Тернополі Польщі випускники цього медичного вишу у пошані). 

Десь вісімдесят процентів моїх знайомих нічого певного не знають про українців та про Україну. Спілкуючись із вами, я бачу, що ви мало знаєте про Польщу, – каже підприємець Томек Трепка. – І попри те, що половину із вас не так нужда жене до нас, як виганяють родичі з дому аби тільки не пропивали останні копійки та здоров’я, мені приємно працювати саме з вами.

Шкода, що таких у Польщі не багато. Хоча багато людей щедрих і щирих. Поляки ментально дуже близькі до нас із тією лиш різницею, що вони поляки. Чи не кожний із них знає про кілька втрат державності Польщею. Її не існувало, як і України. І могли б вони бідкатися, що їх окуповували інші імперії і насаджували свою мову…

Мова. На побутовому рівні говір що з чоловічих, що з жіночих вуст пересипаний лайливими словами-паразитами. Але радіостанції, телеканали, автомагнітоли звучать польською мовою. І тільки. Вони розрізняють українську і російську мови, але розрив відчувають шаблону:

Чому є російськомовні українці й немає українськомовних росіян? 

Якось у Битомі на об’єкті,-де споруджується магазин засклили вітрину, а вона за ніч вкрилася памороззю. Удосвіта, коли ми тільки приїхали, я мимоволі зобразив тризуб. Усередині вже був виконроб будівництва, й ледве не очманів, побачивши, що на вітрині проступає герб України. 

Отямившись, виконроб вийшов до нас на майданчик,-де ми готувалися класти бруківку попід вітриною. Він підкликав бригадира Сергія і вів з ним розмову про те, щоб клали бруківку не під саму вітрину, бо там має бути якийсь дренаж, водовідведення… І тим часом обмальовував пальцем навколо тризуба квіточки, кружечки, зірочки. 

За півгодин паморозь розтанула. Наступного ранку паморозі не було, вітрина лише запітніла. І на місці мого прояву українства не було зірочок, кружечків з квіточками. Проступив лише Тризуб. 

Показав на нього Дмитрові Білецькому, теж учасникові бойових дій в АТО. Він проковтнув клубок і згадав:

Років два тому, коли я ще за дев’ять злотих на годину працював у фасувальному цеху на заводі, якось у суботу склалася зміна з самих лише українців. Розслабилися, включили на телефоні українські пісні, і раптом – наш гімн. І тридцять чоловік встають, кладуть руку на серце і співають! Аж майстер-технолог, полька, просльозилася тоді…

 Михайло Цимбалюк

Коментарі

Залишити коментар