Замість підготовки до інтерв’ю і написання статей — ретельне планування та встановлення «вибухових» пасток для окупанта, замість затишної редакції і зручного крісла — декількагодинні обстріли та завдання «на нулі», замість виконання обов’язків шеф-редактора провідного інформаційного агентства «Главком» — опіка над групою саперів. Після 24 лютого 2022-го життя кам’янчанина, засновника інформаційного агентства «Vdalo.info» журналіста Дмитра Шемерити кардинально змінилося, — розповідають в Військовій частині А2641. За лічені дні йому довелося пригадати всі військові премудрості, які опанував під час навчання на військовій кафедрі К-ПНУ ім. Івана Огієнка, і стати командиром взводу для новоприбулих бійців.
За півтора року перебування на гарячих напрямках фронту старший лейтенант Шеремета багато чого бачив і пережив. За успішно виконані завдання «на нулі» командир взводу та група його саперів відзначені високими державними нагородами. Дмитро двічі нагороджений орденом Богдана Хмельницького — ІІІ і ІІ ступенів.
Сьогодні 32-річний Дмитро Шеремета — командир загону розмінування центру розмінування. Знань і досвіду йому не бракує, бо такі обов’язки вже довелося виконувати ще в перший рік повномасштабного вторгнення.
Про пережите на війні, нових друзів і плани після Перемоги спілкуємося із військовослужбовцем.
«ПИСАТИ ПРО ВІЙНУ ВАЖЧЕ, НІЖ БРАТИ В НІЙ УЧАСТЬ»
На першому курсі зацікавився журналістикою і почав дописувати в місцеві газети. Так від іноземної філології мене перенесло в сферу журналістики,-де почав працювати позаштатним кореспондентом. Паралельно під час навчання в університеті вступив на військову кафедру. Це був 2008-2009 рік. На той час мав такий вибір спеціальностей — понтонні переправи або саперна справа. Обрав останню, яка здавалася цікавішою та драйвовішою. Виявляється, не прогадав.
Коли закінчив кафедру і отримав офіцера запасу, вирішив зосередитися не на військовій сфері, як деякі колеги, а на журналістиці. Писав для кам’янецьких, хмельницьких, київських сайтів. До початку повномасштабної війни працював на «Главкомі», що входив до топ-5 найвідвідуваніших сайтів України, і паралельно на «Vdalo.info», яке стало нашим з Євгенією Соловською дитям.
У першу ж ніч повномасштабної війни Київ масовано обстрілювали. Колеги і керівництво не змогли виконувати роботу, тож на мене поклали обов’язки шеф-редактора. Пропрацювавши два дні, я зрозумів, що мені писати про війну важче, ніж брати в ній участь. Тому вирішив піти в лави Сил оборони.
Я потрапив в дорожньо-комендантський батальйон,-де створили інженерно-саперну роту, і мене призначили командиром взводу. Командиром роти був теж кам’янчанин Олександр Джерелюк, з яким призвалися в один день й досі підтримуємо зв’язок. Жартували: «Кам’янець захопив Дубно».
У перші дні проводили злагодження власними силами, переглядали відео про саперну справу, тоді ютуб їх ще не блокував, читали мої старі конспекти з військової кафедри, адже методичок інших не мали. Потім із нашого центру розмінування приїхав інструктор і за пришвидшеною програмою провів 10-денні курси. Моя група отримала бойове розпорядження та поїхала виконувати перше завдання — облаштування мінно-вибухових загороджень на кордоні з білоруссю. І хоча ракети тоді над головами не літали, адреналін зашкалював. Ми зробили роботу навіть швидше, ніж нам виділялося бойовим розпорядженням. Приїхала перевірка — все чудово.
Згодом, доукомплектувавшись, зібравши групу та провівши власні навчання, готувалися до виїзду. І поїхали в район Мар’їнки Донецької області на три місяці. Розуміли, куди їдемо, тож я підбирав людей і спорядження. З роти поїхали 13 бійців, обирав найкращих, близьких за духом. Бо важкувато, коли є контраст. Скажімо, двійка 25-річного і 50-річного спрацюється важче і фізично, і морально.
Ми всі жили однією сім’єю, без поділу на офіцерів, солдатів, сержантів. Це об’єднало і в майбутньому полегшило мені як командирові завдання.
Виїхали в складі зведеного загону загороджень під Курахове. Прикомандировані до певної бригади пішли виконувати завдання зі встановлення мінно-вибухових загороджень. На той момент ми тримали оборону, тому наша мета — не дати противнику захопити Мар’їнку. Там тривала широкомасштабна війна з постійними штурмами з боку противника. Деякі завдання виконували впритул до росіян — за 70-90 метрів, пізніше під Бахмутом ще ближче — за 50.
«ЩЕ ТІЛЬКИ ФОСФОРУ ТУТ БРАКУВАЛО»
— Знаю, що перша ротація минула не без пригод.
— У нашої групи було три напружені дні — найгірші з усіх ротацій.
На початку вересня із великою долею везіння, однак завдяки розвідгрупі, яка висунулася нам на прикриття, разом із десантниками 79 бригади змогли взяти в полон 7 днрівців, які вночі тишком-нишком зайняли окоп. Нас було п’ятеро саперів і троє розвідників. Виманили їх великими неправдами, мовляв, хлопці, ви «приїхали», зверху вертольоти літають, снайпери оточили, або тут лягаєте, або виходите. Старший із розвідників так переконливо говорив, я й сам повірив, що нас прикривають снайпери (усміхається). Коли днрівців почали виводити, на російських позиціях це помітили й нас накрили мінометним обстрілом. Але, на щастя, вдалося всіх випровадити. На той момент ожила хвиля обмінів. Кожен із нас, відчуваючи неприязнь до супротивника, розумів, що цього «ваньку» можна обміняти на справжнього Героя.
Із полоненими ми спілкувалися, дивилися їхні документи. Але фрази в усіх стандартні: працював на шахті, йшов у магазин, забрали, на позиції вперше і взагалі ніколи не стріляв. Хоча одного із захоплених мобілізували за день до війни, 23 лютого.
Ми полонених здали й того ж ранку висунулися на іншу позицію виконувати завдання. Там очікувався танковий штурм, і ми прикривали територію протитанковими мінами. Загалом за три місяці ротації під Мар’їнкою встановили тисячі мін.
Друге найважче завдання виконували 22 вересня. Була ніч, погана погода, а для нас — хороша. Бо ніч — наш друг, туман — найкращий друг, а дощ — подарунок на день народження. Теж встановлювали протитанкові міни. Моя група відійшла за мінами кілометрів на півтора. Я залишився спостерігати за противником. А ворог, коли не проводить розвідку безпілотниками, часто навмання обстрілює сектори. І в цей момент русня вирішила «розібрати» крайню «еспешку» (спостережний пункт). Це був масований обстріл, що тривав більше як три години із застосуванням двох танків, САУ і «Граду» неподалік. Після першого пострілу мене відкинуло. Зібравшись із думками, зрозумів, що це танк. З усіх обстрілів, в які потрапляв, найгірший для мене з танка, бо дуже давить і психологічно, і фізично. Дочекався другого пострілу і перебіг до «еспешки», яка була близько,-де сиділи два десантники. Один із них продовжував між обстрілами дивитися, що коїться. Бо часто в таких випадках піхота йде штурмувати. І ми готувалися до найгіршого.
Так збігав час. Я почув, як танки від’їжджають і на відкаті роблять останній постріл. Ми видихнули… І тоді я вперше побачив фосфор. І всі в один голос: «Ще тільки фосфору тут бракувало». Добре, що ми були не в епіцентрі цього «дощу». На тіло нікому не потрапило, але деякі речі погоріли. Фосфор не горить, а тліє.
Третя пригода трапилася наступної ночі. Ми успішно встановили міни. Але автомобіль, який хоч і їхав без фар, засік російський «Орлан». Почався мінометний обстріл. Авто, що викинуло з колії, влетіло в дерево. Я зазнав закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, контузії. Моєму здоровенному бійцю інший боєць влетів каскою в голову і дуже травмував. Автомобіль уже був непридатний для їзди, і ми пішки йшли довго, доки за нами не виїхала евакуація 79 бригади. Я залишився в Кураховому, а бійця ушпиталили в Дніпро. Нині він живий-здоровий. А я тоді прокапався, і знову «фіалка розцвіла». Від подальшої евакуації відмовився, на хаті залікував симптоми.
— Дмитре, як опинилися в центрі розмінування?
— На Донеччині якось зустрів товариша, з яким навчалися в школі. Він працював у центрі й каже: «Давай до нас, ти маєш бойовий досвід».
Відверто, і мені кортіло там служити, але на початку вторгнення штат був укомплектований. Це ж центр розмінування! Скрізь, куди не приїдеш, про нього гарні відгуки, з великою повагою ставляться до інструкторів. У межах Командування Сил підтримки центр сприймають як солідну структуру, яка кого хоче з найкращих, того і може забрати до себе. І я знаю, що деякі бригади, скрегочучи зубами, відпускають своїх людей.
— Як сприйняли Вас у колективі нової військової частини?
— Із деякими саперами я в Бахмуті пересікався, працювали на сусідніх позиціях. Коли заїхав на територію частини, то дехто впізнав мене за машиною. Це було приємно. Тож частина колективу мене знала, з іншими познайомився і швидко ввійшов у курс справи. Адаптувався легко. Взагалі, коли доля зводить із людьми на війні, а згодом — в одному підрозділі, ти людину вже знаєш, і вона тобі, немов рідна.
— Їздили у відрядження вже від центру розмінування?
— Так, у середині серпня повернувся з-під Кліщіївки (усміхається). Коли почув, що знову туди їду, подумав: «Вся моя війна мине в одному селі — Кліщіївка».
Під час цієї ротації займалися пошуком і знешкодженням мін. Я не думав, що піхотні, десантні підрозділи ставляться до саперів із такою повагою. Вони нашу працю цінують і поважають. Адже часто ми йдемо перші або на рівні з розвідкою чи групою прикриття. І поки все не перевіримо, команди йти далі не дамо.
— Навіть як журналісту нецікаво було?
— Узагалі не уявляю себе на війні як журналіста, можливо, військовим кореспондентом на позиціях. Але я там був командиром групи. І моя мета — щоб група спілкувалася з потрібними людьми, а не потенційно небезпечними. Тому наше спілкування зводилося до банальних правил ввічливості. Тим паче, що якось під час однієї з нарад охорона КСП впіймала жінку, яка фотографувала будівлю,-де всі ми перебували.
Правда, в одному селі під Мар’їнкою до нас приходила бабуся, їй десь за 80 років. Вона прекрасно спілкується українською мовою, все життя мешкає в цьому селі, яке росіяни майже повністю розбили. Вона приносила нам городину і запрошувала до себе по воду. У тій місцевості погана вода в криницях, а в неї була хороша.
— Повернетеся в журналістику після Перемоги, чи піксель надовго?
— Дуже складне запитання. Я поки не уявляю, чим займатимуся.
— А загалом будуєте плани після Перемоги?
— Поїду в Туреччину на all inclusive і 10 днів нічого не робитиму.
Коментарі