вівторок, 17 травень 2022, 16:30
Люди і долі

Кожне завтра розпочинається уже сьогодні! Головне - діяти!

Кожне завтра розпочинається уже сьогодні! Головне - діяти!

Крим… Хтось із нас відпочивав у цьому благословенному місці, хтось чув про незабутні краєвиди півострова зі спогадів людей старшого віку, які відпочинок у Криму не проміняли б на жоден інший. Ми пішли далі: через мережу Інтернет познайомилися з чудовими дівчатами, кримчанками-переселенками, щоб розпитати в них про їхню малу батьківщину, дати їм можливість висловити те, що наболіло та розповісти про рідний для них Крим, який вони бачили в дитинстві та яким хочуть бачити його в майбутньому.

На початку 2014 року Україна зіткнулася з чималими викликами: Євромайдан та дострокові вибори. Росія, дивлячись на низку неприємних подій, вирішила завдати ще одного удару – анексувати Крим. Сім років тому півострів заполонили «зелені чоловічки» — озброєні військові без розпізнавальних знаків. Грубо порушуючи територіальну цілісність та суверенітет України, російські війська розпочали окупацію Криму. Внаслідок цього жителі Криму розділилися на дві сторони: одні бачили Крим, як частину території України, інші – в складі РФ. Який же сьогодні Кримський півострів?

В першу чергу нас цікавила думка молоді, яка виїхала з окупованого Криму. Тож кримчан ми розшукали за допомогою Української академії лідерства. УАЛ – це неформальна 10-місячна освітня програма для випускників закладів середньої освіти. Програма навчання поєднує в собі елементи емоційного, фізичного та інтелектуального розвитку. Формує генерацію молодих людей, які беруть відповідальність за нашу націю та мають необхідні для цього здібності.

Творимо себе — творимо Україну! Кожне завтра розпочинається уже сьогодні! — гасло академії, яке спонукає діяти та навчатися.

Вікторія і Дарина – кримчанки-українки, випускниці Української академії лідерства. Ми познайомилися і поспілкувалися з ними. А також задали питання, які, на нашу думку, хвилюють кожного українця:

— Згадайте Крим свого дитинства… Якщо сьогодні вас попросять назвати асоціації, що буде випливати із підсвідомості?

Дарина: Крим мого дитинства – це щастя, море, безтурботність, радість, сміх. Я народилась і виросла в Криму, тут проходило моє становлення. Тому для мене це особливе місце, яке дарує мені різнобарвні емоції. Я обожнюю згадувати, як маленька їздила на море з батьками, проводила там майже все літо.

Люблю спогади про Артек, в якому співала пісні біля ватри. Люблю згадувати теплу зиму, коли на вулиці було 18 градусів і про те, що скоро Новий Рік нагадували лише прикраси в магазині. Ще згадую, наші подорожі, перші підкорені вершини Ай-Петрі, неймовірні заходи сонця, гірські водоспади в травні і широченні степи.

Вікторія: Сонце, багато-багато тепла в природі, людях, всередині мене. Кожен день був для мене, як свято. Я й школу вдома любила, навіть, коли хворіла, ходила. Бо все було мені настільки цікаво, чарівно, романтично. А ще дуже багато природи навколо: і гори, і море, і степи, і ліси. Не треба було кудись далеко їхати, щоб мати це.

Море від мене було в 15 хвилинах, а зелень була навіть у дворі. Я це не помічала, поки не переїхала. Це так додає сил та гарного настрою. Дуже не вистачає цього. Крим мого дитинства — це любов, запах млинців або смаженої картоплі, яку готує тато на вихідних, багато творчих секцій та виступів, катання на велосипеді, шкільні роки, перші закоханості, відчуття свята кожен день, салют та крики з балконів з вітанням «З новим роком!», єдність з морем, багато мандрівок, щире щастя та безтурботність.

«Если кто-то думает, что в Крыму сейчас наступила Россия — он сильно ошибается. Да, сейчас по определенным причинам в Крыму Украины как таковой нет, но… и России там тоже нет. Там просто «конструируется реальность», и это похоже на какой-то эксперимент», — сказала в далекому 2015 році кримчанка Ольга Минчик, яка була гостем радіопрограми «Крымские хроники» Юрія Шамкова. А як зараз, який Крим сьогодні? Які вісточки приходять звідти?

Дарина: В Криму зараз складно жити, там немає майбутнього, немає вибору і свободи слова. Звісно, люди, які підкорились «новій владі» і вірять пропаганді, живуть непогано, адже вони не розуміють всіх проблем, які зараз є в Криму, а їх дуже багато. Великий виклик з водою, запас води на критичному рівні. Відсутність якісної освіти, різноманітні санкції. Важкість пересування. В Росію квитки не дешеві, тому не всі мають можливість туди летіти, а потрапити на материкову частину України — справжній виклик, який не всі можуть здолати. Крим зараз скоріше ізольований острів,-де місцеве населення активно заміщується росіянами.

Вікторія: Я жила в Криму до 2018-го року. І останній раз була там влітку 2021. Відчуття глобально інше. Люди звикли. Мені дуже чується перебування російських сил при владі та думок серед людей. По-перше, так багато нових будівель, ТЦ, парків, пам'яток — важко впізнати рідне місто. По-друге, атмосфера. Багато туристів та тих, хто переїхав в Крим з Росії — і це зовсім незнайомий мені менталітет, який вже змінює свідомість півострова. З кожним роком Росія захоплює все більше людських голів, молодіжної енергії, суспільної свідомості. І якщо у 2015 для кримчан ще стояло питання про приналежність півострова до певної держави, зараз відчувається, що це майже вирішено. На жаль, люди живуть у повсякденній та повсякмісній пропаганді: купа плакатів типу «С возвращением в родную гавань», портрети Путіна в кожному кабінеті в школах, відповідні заходи, державна символіка всюди,-де тільки можна. Ми втрачаємо зв'язки, а люди навіть не знають правди.

«Там, где есть коррупция, коррумпированная бюрократия — там есть угроза национальной безопасности, угроза территориальной целостности страны, — запевнює кримський політолог Сергей Костинський. — Это все мы увидели в Крыму». Зараз про корупцію в Україні не говорять тільки ліниві або самі корупціонери. Тобто у нас є реальний шанс стати колонією якоїсь наддержави, яка не дає згаснути полум’ю української корупції та повсякчас підтримує корупціонерів в нашій країні?

Дарина: Шансів стати чиєюсь колонією у нас немає. Це неприпустима думка в країні,-де 8-й рік іде війна. Війна з Росією, державою,-де є величезні людські і військові ресурси. Приблизно 4150 загиблих військових станом на сьогодні, від 9700-10700 поранених внаслідок російської агресії. Ці люди ціною власного життя боронять нашу незалежність. Звісно, корупція — це погано, вона представляє загрозу для суспільства, але це не означає, що вона призведе до загибелі нашої держави. Великою ціною нам дісталась незалежність, українці виборювали її довгі рокі і продовжують це робити сьогодні, тому нікому ніколи не віддадуть її. Якщо ми хочемо жити в Україні без корупції, ми повинні, в першу чергу, самостійно не брати участь в корупційних схемах, повідомляти у відповідні органи, якщо ми зіштовхуємось з цим явищем. Навіть у високо розвинутих країнах існує корупція. Від неї не позбутись за один день, це результат довгої роботи — і це потрібно розуміти.

А питання на кшталт реальності стати колонією якоїсь наддержави мене розчаровують, це швидше звучить, як пропаганда на каналі Росія 1. І якщо під наддержавою мають на увазі росію, то це далеко не наддержава, а країна з тоталітарним режимом і відсутністю свобод. А в Криму справа була не тільки в корупції, а в багатьох інших аспектах.

Вікторія: Такий шанс безумовно є. Але я щиро вірю в нашу молодь. Коли я переїхала та й досі, мене захоплює кількість громадських організацій, до яких можна долучитися та разом творити Україну. І зараз, знаходячись у цьому активному середовищі, я розумію, що ми, молодь, точно не дамо Україні стати колонією.

Існує така точка зору: «Що більше в Криму буде проєвропейски налаштованих громадян, тим більше у нас шансів повернути Крим до складу України». Яким чином, на Ваш погляд, оцю проєвропейськість виховати у зазомбованих російською пропагандою мешканців Криму?

Дарина:  Мені здається, що це запитання не дуже коректно сформульоване, адже в Криму були і є проукраїнськи і проєвропейськи налаштовані громадяни. На жаль, обставини складаються так, що вони не можуть відверто висловлювати свою точку зору, багато хто не може переїхати в Україну внаслідок багатьох причин, але ці люди люблять Україну.

Далеко, не всі громадяни є «зомбованими»: є люди, які мислять критично, розуміють, що в такому Криму немає розвитку і майбутнього, можливо, в них не зовсім проєвропейська позиції, але вони і не підтримують Росію. А є люди, яким все одно,-де жити і що далі буде з Кримом, вони готові підлаштовуватись, головне — створити власний комфорт, а в якій державі — байдуже.

Якщо казати про відверто проросійських громадян, то, на мою думку, не треба витрачати на них час. Вважаю, ми повинні допомагати людям і молоді, які хочуть виїхати з цієї території: надавати молоді можливість вчитись, не створювати зайвих перешкод. Саме ці люди в подальшому будуть сприяти реінтеграції півострову, вони будуть пам’ятати, що потрібні Україні, українському народу. Пам’ятати, що вони завжди отримають підтримку і допомогу. 

Вікторія: ‌На мою думку, проєвропейськість проявляється в кількості можливостей та свободі особистості. Це все в собі має Україна. І це головне, що ми маємо демонструвати. Не політичні лозунги, не безглузде волання «Крим наш», а пропозиції. Пропозиції для працевлаштування, для навчання. Рекрутингові компанії на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) від українських громадських організацій та можливості вступу в українські заклади вищої освіти переселенців, реклами у соціальних мережах чи інформаційних пунктах на КПВВ це мають бути не паперові брошури часів 2000-х, а більш сучасних підхід з використанням технологій), активні дії у вигляді форумів, програм обміну, поїздок закордон, волонтерства від держави (на рівні міністерства реінтеграції ТОТ).

А також просвітницька діяльність для мешканців материкової частини України: розповідати про умови, перебіг окупації, справжній сучасний стан справ у Криму, пояснення як треба спілкуватися з переселенцями, запобігати булінгу тощо.

— Зараз дуже багато українців живуть за принципом: «Не треба нічого робити – від нас нічого не залежить»: голосують «по приколу», живуть «як усі», намагаються отримати те, що» їм винні»… Що Ви можете порадити таким людям?

Дарина:  Ми несемо відповідальність за те, що відбувається в країні. У нас є реальне право обирати, кого ми хочемо бачити при владі, тому цей вибір повинен буди продуманим і зваженим.

Ми самостійно можемо змінювати країну, в якій живемо. Створювати різні ініціативи, брати участь в соціальних проектах. Головне – діяти!

Вікторія: Не знаю, чи буде мати сенс порада для таких людей. Але порада для свідомих громадян: у наших руках не тільки наше життя, ми можемо та маємо допомагати нищити ці соціальні стереотипні конструкти тим, «від кого нічого не залежить». У цій складній справі суспільного перевиховання важлива лагідна зброя, а не ненависть, злість та пряма агресія. Тож давайте не радити, а діяти. Вести власним прикладом, показувати та допомагати розширити світогляд наших співгромадян.

— Кажуть, що Крим сьогодні переїхав у Київ… Є сподівання на те, що не тільки київські, але й львівські, дніпровські, одеські та інші кримчани повернуться на свою малу батьківщину? На чому базуються ці сподівання?

Дарина:  Думаю, що в кожного кримчанина завжди є надія в серці повернутись на рідний півострів. Вона в середині нас, ми готові говорити про Крим, про проблеми, які там існують, про його історію, про життя там, щоб всіляко піднімати це важливе для нас питання. Тому ці сподівання базуються на пам’яті, ми не повинні забувати про Крим. Кожен раз, коли про нього говоримо, то плекаємо в душі і спогадах цю надію. 

Вікторія: Ці сподівання є, і вони надпотужні. Бажання поїхати додому, думки, спогади, пов'язані з Кримом, не зникають з голови ніколи. Кожен день я відчуваю Крим. Сподівання повернутися базуються на величезній любові до Криму. Насправді, я часто задумуюсь про те, що це якась магічна земля, бо мене вона тягне, як магніт. І кожен кримчанин, хто переїхав, каже мені те саме. Тож любов. Така чиста, дійсно безумна, щира та, на жаль, болісна.

Але, якщо говорити чесно, мені досить важко уявити це повернення. Коли це має статися, як буде діяти наша держава, як буде реінтегруватися суспільство. Відчуваю: що більше часу проходить, то важче уявити це возз'єднання.

Яку роль, на Ваш погляд, грало мовне питання (практично відсутність української мови на теренах АР Крим) в російському сценарії окупації півострова?

 Дарина:  Напевно, внаслідок відсутності української мови деякі люди не до кінця відчували себе реінтегрованими в Україну, українську культуру. Росія ввела свої війська, так би мовити, для захисту російськомовного населення. Тому я до кінця не можу відповісти на це питання.

Вікторія: Величезну. Відбувався колективний дисонанс. Ми завжди спочатку визначаємо себе як кримчани, а вже потім, за комою, українці. Для когось цього «за комою» довгий час взагалі не існувало. І мова відігравала одну з головних ролей в цій ідентифікації себе, у першу чергу. А в ході подій окупації питання мови російські сили часто використовували як провокацію. Ніби про яку єдність з країною ви говорите, якщо навіть мови не розумієте. І це, на жаль, спрацювало і працює досі…

Коли Ви переїхали до Києва, Ви легко адаптувалися до української мови, до нового середовища, до іншого клімату? Якою мовою спілкуєтеся зараз?

 Дарина:  Я переїхала не в Київ. Після школи я вступили в Українську Академію Лідерства. Я потрапила в осередок у місті Львів, тому мені було легко адаптуватись. Я потрапила в україномовне місто, в україномовне середовище, і мій рівень української значно покращився. Зараз я переважно спілкуюсь українською, хоча з батьками продовжую спілкуватись російською — це вже більше звичка.

Вікторія: Мені було дуже важко. Здавалося, що все своє життя я залишила в Криму: сім'я, друзі, хлопець, улюблені справи, сталий розклад, рідні запахи та відчуття, щастя. Складно було заводити нові міцні знайомства, бо всередині ніби був бар'єр до того, ніби ніхто окрім моїх кримських мене не розуміє, що тільки там люди добрі та щирі. Це були найважливіші 2 роки мого життя. Було багато сліз, істерик та єдине, що давало якісь позитивні емоції — майбутня можлива поїздка додому.

Клімат мені некомфортний і досі. Я не можу звикнути до холодів, снігу, якості повітря. Мені так мало природи в Києві. І цей постійний рух, іноді заради руху, дуже виснажує. Вдома ми кожні вихідні їздили з родиною то в ліс, то на водоспади, то в гори. Зараз, для того, щоб кудись виїхати ми маємо запланувати це за декілька тижнів. Це незвично мені та досі впливає на емоційний стан.

Середовище, якого я потребувала після переїзду, я знайшла в Українській академії лідерства. Я не могла перейти на українську досить тривалий час, бо боялася, що не вмію говорити правильно, що мене засміють — мала мовний бар'єр. Але УАЛ став моєю платформою відкриття себе та України. Знаходячись в середовищі найактивнішої україномовної молоді, в один момент зловила себе на тому, що почала думати українською. І це був тільки початок. УАЛ допоміг мені зрозуміти цінність ідентифікації себе, як українки, там я знайшла справжніх друзів, мені відкрився абсолютно новий світ глибини та справжності.

І я отримала так багато любові, якої не знала до того ніде, що це дійсно показало мені, що життя є не тільки в Криму, а можливостей зараз я маю набагато більше. Я стала сміливішою, впевненішою у собі, відкрилася до нового та почала відкривати Крим для інших. Ця трансформація дійсно коштувала переїзду та двох років постійного суму.

Наразі я спілкуюся російською тільки вдома з родиною. За межами родини я спілкуюся виключно українською і це мені надзвичайно зручно та в задоволення.

В який Крим Ви хочете повернутися?

Дарина:  Хочу повернутись в Крим свого дитинства,-де немає кордонів. Мрію розвивати там туристичну сферу, проводити екскурсії українською і закохувати інших в цей чарівний півострів.

Вікторія: Хочу повернутися в Крим, відкритий для творення.

Хочу, щоб там знов панувала свобода та вічна юність. Хочу створювати, змінювати, будувати нове в Криму. Знаю точно, що разом з Україною Крим буде це мати. А діяти для втілення цього бажання треба вже зараз, здійснювати лагідний вплив та впевнено йти до цього Криму майбутнього.

   В українському суспільстві майже відсутня змістовна дискусія на тему майбутнього Криму: бракує і єдиної думки щодо більшості питань, пов’язаних з майбутнім статусом півострова.

Саме тому Національна спілка журналістів України у партнерстві з Європейською федерацією журналістів започаткувала онлайн-курсу для журналістів «У фокусі – КРИМ». Керівниця Центру суспільних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, відомий спеціаліст з проблем кримської тематики Юлія Тищенко, яка розповідає журналістам про досвід та методику висвітлення проблем окупованого українського півострова, вважає, що про Крим варто писати системно і постійно.

Тож ознайомившись з матеріалами навчальних заходів НСЖУ — онлайн-зустрічей у рамках курсу «У фокусі – КРИМ»- ми, юні журналістки, також вирішили підняти цю тему, адже це важливо не тільки для майбутніх журналістів, але й для пересічних українців. Незмінним є одне: Крим у складі України, а кримчани-українці мріють повернутися на свою малу батьківщину. Нехай же справдяться найзаповітніші мрії наших співрозмовниць!

Матеріал підготували Аріна Глушман та Софія Юськова,

вихованки народного художнього колективу «Прес-клуб „Юний журналіст“ Хмельницького палацу творчості дітей та юнацтва

Фото з архіву кримчан

 

Коментарі

Залишити коментар