вівторок, 25 вересень 2018, 16:06
Люди і долі

Коли не опускаються руки, біду можна здолати

Коли не опускаються руки, біду можна здолати

Зазвичай війна застає зненацька, і, не даючи оговтатися, відбирає найважливіше і найдорожче: у когось – світле і стабільне майбутнє, впевненість у завтрашньому дні, у когось – малу батьківщину і сім'ю, яка залишилася на території,-де «орудує» ворог, а в когось здоров'я і навіть життя.

Сьогодні ми розповімо вам про людей, які всупереч війні змогли зберегти власну справу і продовжити її, навіть переїхавши за сотні кілометрів. Їм довелося перевозити складне обладнання і техніку, розбираючи її на частини і ховаючи у сумках між одягом, адже якби бойовики на блокпостах помітили, який вантаж вони перевозять – із технікою можна було б попрощатися.


Володимир Котлінський займається виготовленням з нуля стендів, плакатів, табличок та наклейок з охорони праці, електробезпеки, пожежної безпеки, цивільного захисту тощо. Декілька років тому йому з дружиною Аліною та іншими членами родини довелося виїхати з Донецька. Кажуть, залишатися там уже не було сил – ні моральних, ні фізичних. Останньою краплею стало бомбардування вулиці, на якій вони жили. Тоді у їхньому та сусідніх будинках повибивало шибки, а просто за вікном (жили вони на першому поверсі) зупинився зрешечений мінними осколками та охоплений полум’ям автомобіль.
«Ми в Донецьку на той час буквально 9 місяців пожили, тільки недавно купили квартиру, виплатили за неї кредит і робили ремонт. Наш Калінінський район не часто обстрілювали, але одного разу „прилетіло“ якраз тоді, коли були вдома. Жили ми на Бульварі Шевченка. Перед нашим будинком стояли ще два, а ми трохи за ними якраз посередниці. Спочатку міна впала біля одного з будинків, потім – біля другого. Ті будівлі нас трохи захистили, але в під’їздах вікна таки повилітали», – розповідає дружина Володимира Аліна.
А Володимир згадує, що саме тоді у них під вікнами горів автомобіль. Авто якраз їхало по бульвару, коли на вулицю почали сипатися міни. Його зрешетило осколками, один з яких, очевидно, потрапив у бензобак. Почав виливатися бензин. А потім на машину ще й впали дроти контактної мережі тролейбуса, від чого вона загорілася і за інерцією проїхала ще якусь відстань, зупинившись якраз перед вікнами квартири Котлінських.
«Нам після цього обстрілу ще місяць війна снилася – якісь жахи, стрілянина, кров. І це тільки після одного обстрілу. А уявіть, яка довга реабілітація потрібна буде людям, які там живуть роками. І що найцікавіше: після цього ми приїхали у Хмельницький і побачили – тут люди живуть своїм життям, ходять в кафе, дивляться по телевізору концерти… Я їх розумію і не ображаюся на них. Але це просто дивно було нам бачити», – говорить Володимир.
Переїхали у Хмельницький Володимир і Аліна одразу на другий день після обстрілу. А напередодні ввечері навіть ходили до сестри Володимира ховатися у підвал. Кажуть, у такі моменти ти забуваєш навіть елементарні правила, наприклад, які речі потрібно з собою взяти.
«Скільки ми всього читали, що треба з собою брати, – це все у стресовій ситуацій просто вилітає з голови, а працюють тільки інстинкти. Що в людини на першому місці? Це вода, їжа і тепло. Коли ми йшли до сестри Володі ховатися в підвалі, їсти ми не хотіли, а от теплий одяг з собою взяли, бо в підвалі ж холодно. Ні про гроші ми не думали, ні про паспорти. Вже на півдорозі, коли ми відходили, я сказала: «Володю, а паспорти, а гроші?»», – згадує Аліна.
Коли виїжджали з Донецька, потрібно було вивозити не тільки речі, а й техніку та обладнання. А от із цим якраз і могли виникнути проблеми – дорогу техніку бойовики на блокпостах у кращому випадку не пропускали, у гіршому – конфісковували. Проте Володимиру і Аліні пощастило – їх переїзд якраз збігся із періодом «виборів» на території ДНР, що означало хоч нетривале, але затишшя. Частину обладнання вони перевезли з допомогою останньої служби доставки, яка ще діяла тоді у місті – «Delivery». Іншу частину вивозили вже вручну.
«Обладнання для того, щоб вивезти, ділили на частини. Буквально розбирали його по шматочкам, клали в сумки і накидали туди побільше речей і одягу, щоб не було видно. Усі речі, звичайно, не вдалося вивезти – там лишилися меблі, усе кухонне приладдя», – додає Аліна.
Переїхати саме у Хмельницький пара вирішила тому, що Аліна родом з цього міста. Зупинилися вони у квартирі, яку їм залишили, переїхавши у село, батьки Аліни. Спочатку ставити на ноги свій бізнес, який відірвали від одного місця і силоміць перенесли в інше, було важко. Перша проблема, яка стала на їх шляху – юридична, адже виробництво було зареєстроване у Донецьку. Другою суттєвою проблемою був пошук замовників на новому місці. До того ж перший час – у другій половині 2014-го та у 2015 році – великих замовлень ніхто не робив. Одним словом, криза торкнулася кожного і грошима ніхто особливо не розкидався.
Проте авторитет, напрацьований роками, зіграв свою роль, і з часом клієнтів у підприємця ставало все більше. «Розкручували» бізнес і з допомогою свого сайту «Стенди всім».
Поставити свій бізнес на ноги допомогла Володимиру і Громадська організація «Подільський центр „Гендерна Рада“ та безпосередньо її керівниця Тетяна Баєва. Володимир став учасником і переможцем конкурсу грантів на купівлю обладнання для підприємців, який проводила ГО «Подільський центр „Гендерна Рада“ спільно з Міжнародною організацією з міграції.
Уже сьогодні ФОП Котлінський Володимир Францевич має клієнтів по всій Україні і користується серед них заслуженим авторитетом і повагою. Тож історія Володимира і Аліни вкотре доводить, що можна вистояти під тиском труднощів, пережити їх і знову піднятися, займаючись своєю улюбленою справою. Має бути тільки жага до життя і віра в те, що все буде добре.

Коментарі

Залишити коментар