Коли військовослужбовець знає, що вдома на нього чекають дружина, діти, батьки, це стає найпотужнішою мотивацією. Саме ця думка допомагає вистояти навіть у найважчі моменти, додає сил і тримає в строю.
Історія гвардійця Руслана з позивним Падре підтверджує: віра, родина і внутрішній стрижень здатні перемагати навіть тоді, коли здається, що шансів уже немає.
На передовій Руслан зазнав важкого поранення внаслідок атаки FPV-дрона. Травми були критичними: поранена нога, пробита ключиця, уламок поблизу легень, численні осколкові поранення рук, контузія. Але гвардієць вижив.
— Нашу позицію протягом восьми годин просто знищували. Використовували артилерію, FPV, бліндаж горів. Ворог був переконаний, що ми загинули. Але, дякувати Богу, ми вижили, – згадує Руслан.
Після цього гвардійці намагалися відійти, однак ворог помітив рух і продовжив атаки. Через відсутність можливості евакуації Руслан із побратимами ще чотири дні залишалися на позиції, самостійно надаючи собі допомогу.
— Нас було троє, і я мав найважче поранення. У якийсь момент сказав командиру, що більше не можу йти. А він відповів: «Падре, ти мусиш. Згадай, що тебе чекають вдома діти, дружина, мама. Ти не маєш права здатися». Саме тоді я ще раз зрозумів: родина – це найбільша підтримка. Разом із вірою в Бога це дає силу жити і боротися, – ділиться чоловік.
Попри важкі поранення, гвардієць разом із побратимами подолав 18 кілометрів до точки евакуації, звідки їх доправили до лікарні у Дніпрі. Після поранення гвардієць три місяці проходив лікування. Частину уламків лікарям вдалося видалити, однак деякі залишилися. Після цього – реабілітація і повернення до служби у підрозділі.
Попри пережите, Руслан не втрачає віри ні в Бога, ні в людей. Він пригадує випадок, який став для нього особливим.
— З нами був боєць, який вважав себе атеїстом. Під час мінометного обстрілу кілька снарядів лягли так, ніби обійшли нас по колу – і жоден не влучив у центр позиції. Після цього він підійшов до мене, попросив хрестик і почав молитися. Згодом ми разом пішли до каплички. Я переконаний: немає невіруючих людей – кожен у щось вірить, – розповідає Руслан.
Сьогодні гвардієць продовжує службу та будує плани на майбутнє.
— Найбільша мрія – щоб закінчилася війна. У мене двоє маленьких синів. Хочу поїхати з родиною у справжню відпустку. А ще – завершити навчання в духовній академії і стати священником, щоб допомагати людям словом і молитвою, – говорить гвардієць.
Історія Падре – про силу духу, незламність і віру, яка веде вперед навіть крізь біль, втрати й випробування. Це історія про те, що українські гвардійці борються не лише за територію – вони борються за свої родини, за майбутнє і за життя.
Коментарі