понеділок, 10 серпень 2020, 02:20
Суспільство

Україні потрібні щасливі діти, а не переповнені інтернати

Україні потрібні щасливі діти, а не переповнені інтернати

В Україні 106 000 дітей держава утримує в інтернатах і дитячих будинках. Лише 5-8% з них не мають батьків і можуть бути усиновленні людьми, що готові ділитися з ними своєю любов’ю. Натомість більше 90% дітей позбавлені можливості як повернутися до своїх родин так і знайти сімейний затишок в іншій родині. Таких дітей ще називають «соціальні сироти».

Скільки можна «заробляти» на дітях?

І справа не в тому, що батьки таких дітей провалили екзамен на батьківство чи немає на нашій українській землі людей з добрим серцем, які готові дарувати їм свою любов. Справа в системі інтернатів, яка тримається за державне фінансування.

Замість дітей чи родин, які потребують допомоги, кошти засвоює ціла армія чиновників, які на словах борються за щасливе дитинство українських дітей, а насправді позбавляють їх і щастя, і дитинства. Але хіба це може стати перешкодою, коли на кону від 120 до 360 тисяч грн в рік за кожну дитину, яку вдалося вилучити, нехай і інколи залякавши молодих недосвідчених батьків, які залишилися без підтримки, сам на сам з бідою. 

Втім за оцінками експертів на потреби дитини з цих коштів доходить не більше 15%.

Поки держава і надалі стимулюватиме інтернатну систему коштами, десяткам тисяч українських дітей не бачити ні своїх, ні прийомних батьків. А до закладів потраплятимуть все нові і нові діти. Які отримають клеймо соціального сироти та психічну травму на все життя. 

Українська інтернатна система роками консервує дітей в закладах, відбираючи в них право на сім’ю. Хтось каже, що інтернат – це порятунок для тих, хто залишився без батьків. Нагадаю, що 95% дітей в інтернатах мають батьків. Але системі простіше замість підтримки сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, фінансувати стіни і персонал закладів.

Хтось скаже, що інтернат – це люблячий персонал. Але ми всі розуміємо, що така любов – «колективна», обмежена в часі і завершується виконанням своїх професійних обов’язків. І працівники повертаються до своїх сімей, а діти залишаються сам на сам. Не може колективна опіка замінити дитині сім’ю, — вважає Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба.

 Навіщо Україні деінституціалізація?

Та чи можливо щось змінити в житті цих дітей? Так. Вже третій рік в Україні відбувається реформа деінституціалізації: поступова відмова від запроторювання дітей до притулків і будинків інтернатів. Натомість їх мають замінити тимчасові (кризові) сім’ї, прийомні батьки чи, врешті решт, дитячі будинки сімейного типу. 

Саме така Національна стратегія реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2017 року № 526р. 

Головна ідея, закладена в реформі деінституціалізації — сім’я є найкращим середовищем для виховання та розвитку дитини, тому збереження сім’ї для дитини є головною умовою забезпечення її благополуччя та найкращих інтересів.

Реформа розрахована на 10 років і передбачає, що за цей час кількість дітей в інтернатах зменшиться на 90%, а у кожній громаді з’являться доступні й якісні послуги для підтримки сімей з дітьми відповідно до їх індивідуальних потреб. А от заклади інтернатного типу будуть реорганізовуватися, скорочуватися та в решті закриватися. 

Щодо персоналу — йому буде запропоновано долучитися до створення і надання послуг в об’єднаних територіальних громадах різноманітних інших послуг догляду за дитиною таким сім’ям, які актуальні саме в нащ час. Законодавство вже визначило перелік і стандарти таких послуг, а найголовніше, вони орієнтовані на результат, якого надання цих послуг має досягти. 

Та експерти відзначають, що значна частина персоналу притулків і дитячих будинків не зможе до цього долучитися, адже не мають ні відповідних компетенцій ні поклику серця. Ба більше, за право надавати ці послуги, прийдеться поборотися на конкурентних засадах, адже до цього процесу тепер активно залучатимуть громадські, благодійні, церковні організації та волонтерів. 

Втім, поки що на Хмельниччині кількість дітей в закладах інтернатного типу не скорочується, а навпаки… збільшується. Станом на 01.01.2020 року у Хмельницькій області функціонує 19 закладів інституційного догляду системи освіти, в яких перебуває 3488 дітей. За оперативними даними Хмельницької ОДА, в цих закладах на 30.03.2020 року лише 158 дітей, яких не можна повертати в сім’ї. Відповідно, 3 330 дітей – соціальні сироти, які бачать своїх батьків лише на вихідні, в кращому випадку, а то й лише під час канікул. Ми спілкувалися і з батьками таких дітей і з самими дітьми. Багато з них мріяли жити з родиною, аби не розлучатися. В деяких інтернатних закладах, як виявилося, батьки не можуть приїхати до дитини посеред тижня, дітям забороняють дзвонити батькам, а солодощі, що батьки передають дитині через адміністрацію закладу, взагалі можуть не дійти до дитини. 

Хто така патронатна сім’я?

Передувало реформі прийняття важливої постанови Кабінету міністрів України № 148 від 16 березня 2017 р., яка визначала порядок створення та діяльності сім’ї патронатного вихователя, влаштування та перебування дитини в такій сім’ї.

Для чого потрібна патронатна сім’я? Якщо виникає кризова ситуація і є загроза вилучення дитини з сім’ї, то патронатна сім’я — найперший крок до збереження сім’ї для дитини. 

Якщо сталося якесь лихо і дитина залишилась без батьківського піклування (або ж в її рідній сім’ї їй загрожує небезпека і дитину терміново вилучають), – її мають передавати не в інтернат чи притулок, а в родину патронатних вихователів. Патронатна сім’я готова будь-якої хвилини взяти до себе дитину, доглядати її та навіть забезпечувати спілкування з рідними батьками дитини. І вони не знають, яких дітей і коли їм привезуть: серед ночі можуть направити немовля чи 18-річного хлопчину.

Це тимчасова форма влаштування дитини до 3 місяців, а найбільше – до 6 місяців. А от фахівці соціальної роботи мають допомогти родині, що потрапила в складні життєві обставини подолати кризу в той час, поки дитина тимчасово перебуває у родині патронатних вихователів.

Це дуже гарна альтернатива інтернатним закладам. Головне – діти зростають у сім’ї, відчувають родинне тепло, підтримку близьких людей і впевненість у майбутньому.

Людина, яка бере на виховання дитину, стає патронатним вихователем, а всі дорослі члени його родини – помічниками вихователя, адже в процесі виховання бере участь вся родина.

На відміну від інтернатної системи, яка намагається витіснити батьків з життя дітей, патронатні вихователі готують дитину до повернення в свою родину, поки її батьки долають труднощі.

Країна складних життєвих обставин

Попри всі труднощі, які випадають на долю таких родин, діти з сімей, що потрапили у складні життєві обставини люблять своїх батьків, не зважаючи на те, чи є в них погані звички, чи можуть вони їх забезпечити щоденно їжею і, навіть, не зважаючи на те, що деякі з батьків і раді були б їх позбутися. 

Так, є частина батьків, яким не потрібна дитина і вони дійсно раді були б, аби хтось, а не вони опікувалися нею. Але більшість батьків люблять своїх дітей і намагаються дертися з усіх сил, аби як скоріше вийти з кризової ситуації і повернути дітей в сім’ю. Зазвичай дитина – це єдине, що ще надихає на боротьбу та змушує батьків повернутися до нормального життя: знайти роботу і стабільний дохід, позбутися залежності чи переглянути життєві цінності. 

Натомість система інтернатів стала такою собі каральною системою, коли батькам доводилося змиритися з тим, що вони нікчемні батьки, які створили нікчемні сім’ї, а шансів на те, що дитина повернеться в родину нема. Це не тільки не стимулює людей, що потрапили в складні життєві обставини, впоратися з проблемою, а й навпаки добиває їх психологічно. Після кількох безуспішних спроб побороти систему, аби повернути дитину, люди, в яких і так сталися серйозні життєві негаразди, опускають руки і лише котяться стрімко вниз. Але державі вже байдуже – вона дитину «врятувала» від батьків-невдах. 

В якийсь момент це падіння стає невідворотнім і тоді дійсно дитині потрібна інша сім’я. Саме сім’я, адже іншого виховання, ніж в сім’ї для дитини не існує. 

Тоді батьків позбавляють батьківських прав і час шукати дитині нову родину, яка б огорнула її своєю любов’ю, залікувала психологічні травми та підготувала б до активного і щасливого життя. Адже дитина може бути всиновлена іншою родиною. Ба більше, в Україні такі родини роками стоять в черзі, аби мати таку можливість, бо дітей на всіх охочих не вистачає.

Натомість знову на заваді стає держава – лише 5-8% дітей, яких держава тримає в інтернатах, дійсно не мають батьків. Вони мають право бути всиновленими іншими родинами. Інші 92-95% не можуть ні повернутися в свої родини ні потрапити в інші. Це заручники системи.

Система інтернатів за роки незалежності стала в Україні такою собі державою в державі, куди не допускають суспільство і ЗМІ завдяки цілій системі тайн, конфіденційної інформації, обмеженню доступу і «захистом» прав дитини. 

Це все було б, мабуть правильно, якби за високим муром захисту прав дітей їх не порушували безкарно ті, хто так їх оберігає. Втім навіть найдрібнішій інформації про такі порушення важко пробитися через цей мур. Тому й виглядає все так, начебто за цим муром діти дійсно щасливіші, ніж у будь-якій родині. 

Це влаштовує і більшість суспільства, адже куди простіше вірити в те, що державне піклування про таких дітей – найкраще, що могло статися з цими дітьми, ніж спробувати роздивитися трагедію кожної дитини, яка потрапляє до інтернату чи дитячого будинку. Та варто пам‘ятати, кожна дитина має право на сім’ю. 

      Олег Кравчук

Коментарі

  • Дякую за актуальність , за правдиве висвітлення проблеми соціальних сиріт в Україні!!!

Залишити коментар