У програмі «Моя історія» вийшло ексклюзивне інтерв’ю з народною артисткою України Аурікою Ротару. Співачка вперше після початку повномасштабної війни поділилася особистим: розповіла про розбомблений дім, повернення на сцену та свідомий вибір на користь української мови. Відверта розмова артистки з авторкою та ведучою програми Анастасією Даугуле – про любов, силу пісні та старшу сестру Софію.
– Пані Ауріко, під час повномасштабної війни ви не залишали Україну?
– Так, я нікуди не виїжджала. Коли почалась війна, ми з родиною переїхали до Чернівецької області, в рідне село Маршинці. Пам’ятаю, прокинулась від першого вибуху – і не могла повірити, що це реальність. Донька подзвонила й сказала: «Мамо, збирайся». Ми виїхали, я взяла лише найнеобхідніше та собаку. Два місяці жили у батьківському домі, у братів, а коли звільнили Київщину, я одразу повернулась додому.
– Ваш будинок постраждав від обстрілів?
– Так, було п’ять вирв від снарядів у дворі, вибиті вікна, знищена альтанка, простріляна огорожа… Але я була щаслива, що сам будинок уцілів. Згодом я все відремонтувала і більше нікуди не виїжджала.
– Що ви відчували в ті перші місяці?
– Було страшно. Незрозуміло. Ми не знали, що буде далі. Зараз ми вже якось звикли до цих реалій: над будинком часто літають дрони, «шахеди»… Але я вчусь жити в цьому і надалі вірити в краще.
– Ви ходите в укриття?
– Буває. Коли я у доньки – йдемо на станцію метро «Золоті ворота». Буває, мене впізнають. А я завжди скромно відповідаю: «Ні, ви помилилися». Я не люблю надмірної уваги.
– Ви ж народна артистка України…
– Так, але я хочу залишатися звичайною людиною. Почувати себе вільно і спокійно, і не роздавати автографи на вулиці, а просто спілкуватися з людьми.
– За час повномасштабного вторгнення що змінилося у вашому світосприйнятті?
– Стала більше цінувати життя. Слава Богу, що ми живі, що ми бачимо сонечко, можемо спілкуватися з рідними. Зараз інші цінності, найважливіша цінність – життя.
– Пані Ауріко, відомо, що у вас відбулася ще одна трансформація – ви найняли собі репетитора з української мови.
– Так. Я з дитинства співала українською, але в побуті її не використовувала. Тепер вдосконалюю мову – вважаю це необхідним. Українська мова – наша зброя. І я хочу бути частиною цієї сили.
– Ви, взагалі, як себе ідентифікуєте етнічно – ви більше молдаванка, українка чи румунка?
– В паспорті у мене написано молдаванка, але в серці я українка. Бо я народилася в Україні. І тому я повинна знати українську мову.
– У вас величезний творчий доробок. Звісно, за певний час у вас є там і беззаперечні хіти, деякі з них російськомовні. Тим не менш, ви прийняли свідоме рішення перекласти свій репертуар.
– Так, більшість пісень уже перекладено. У концертах виконую лише українські та молдавські композиції. Російською більше не співаю – це принципова позиція.
– Зараз ваші пісні більше про що?
– Звичайно, про любов. Глядачі в залі – здебільшого жінки. Вони хочуть чути пісні про любов, вірність, країну. «Куди б не завели дороги мої, завжди повертаюсь у рідні краї,-де кожна травинка знайома. Так радісно й щиро лиш вдома, а сльози течуть і течуть по щоках, а ноги несуть по забутих стежках і серцю тривога відома. Нарешті, нарешті я вдома!» – такі пісні лунають. Також у мене є пісня «Країно, розквітай», якою ми завжди закінчуємо концерти – побажанням нашій Україні миру та процвітання.
– Хтось каже: «Не час співати». Ви згодні?
– Зовсім ні. Пісня лікує душу. Концерти – не лише про радість, а й про допомогу. Ми підтримуємо наших захисників.
– Цікаво, у вас є райдер народної артистки? Такий, що я приїду тільки тоді, коли буде шампанське лише такої-то марки і бокали тільки кришталеві?
– Такого райдера ніколи й не було, тільки певні вимоги до апаратури. А так, лише вода, фрукти, кава. Алкоголю ніколи не було. Я ніколи не п’ю перед концертом. І не дозволяю іншим.
– Ви не самі. З вами – донька й онучки.
– Так, і це моя найбільша радість. Коли вони поруч, я відчуваю, що все буде добре. Вони до мене приїжджають у вільний від роботи і навчання час – це для мене велика радість.
– У вас велика родина Ротару, і ваш рід знаний далеко за межами України. Вас усіх люблять і шанують. Скажіть, будь ласка, чи зміцнила війна ваші родинні зв’язки?
– У нас справді велика родина – чотири сестри і двоє братів. Доля розкидала нас по різних містах. Старша сестра живе в Кишиневі, середня – Лідія – у Чернівцях. Брати Анатолій та Євген залишились у рідному селі. А ми з Софією живемо в Києві. Але, попри відстань, ми всі постійно на зв’язку. Телефонуємо одне одному, підтримуємо. Війна не роз’єднала нас, а навпаки – ще більше згуртувала. Ми дуже дружна родина. І це дає силу триматися.
– Пані Ауріко, відомо, що ви не дуже полюбляєте запитання про вашу сестру, Софію Михайлівну, і це цілком зрозуміло – кожна доросла людина має власний шлях. І все ж таки, як Софія Михайлівна переживає ці непрості часи?
– Як і всі українці, вона переживає… болісно, співчутливо. Вона в Києві, разом з усіма нами. Живе, працює, спілкується. Все добре, наскільки це можливо в умовах війни. Вона – з Україною.
– З перших днів війни ви включилися у волонтерську діяльність, брали участь у благодійних турах. Звідки ви берете сили в умовах такої невизначеності й стресу?
– Найбільше мені допомагає робота. Коли займаєшся тим, у чому відчуваєш свою силу й натхнення – легше триматися. Це моя музика, концерти, зустрічі з людьми. А ще – фізична активність. Вона теж неабияк підтримує. Допомагає і зарядка, і грядка! (усміхається) Я ж із села, люблю покопатися в землі. Квіти, клумби – це моя медитація. Коли ти бачиш, як щось виростає під твоїми руками – це додає енергії.
– А щось їстівне вирощуєте? Огірки, картоплю, зелень?
– Було все: і огірки, і помідори, і редиска, і зелень… А торік уперше виростила кавуни! Найбільший важив 13 кілограмів. Ми його всією родиною з’їли!
А ще маю великий сад – понад 50 дерев! Черешні, вишні, абрикоси, яблуні. Бачила якось передачу,-де Паша Зібров казав, що у нього великий сад – то я готова посперечатися, у кого більший! (сміється) Минулого року зібрала такий урожай яблук, що навіть передавала їх хлопцям на передову через волонтерів. Мені хотілося їх пригостити – від душі.
– Ви з таким теплом говорите про сад. Виходить, природа для вас – іще одне джерело сили?
– Так. Я там відновлююсь. Ходжу по саду, розмовляю з деревами, слухаю пташок. Біля дому – ліс, і щодня зранку та ввечері я гуляю там зі своїм собакою. Тиша, свіже повітря, рух – це найкраща терапія.
– Схоже, ви більше інтроверт? Вам не бракує спілкування?
– Я люблю людей, але після концертів мені хочеться тиші. Щоб чути, як співають пташки. Ходити по ділянці, дивитися, що вже зацвіло. Природа – мій затишок.
– Які у вас мрії чи плани на час, коли настане мир?
– Маю одну дуже важливу мрію: 21 жовтня цього року, в день мого народження, я хочу дати великий сольний концерт у Жовтневому палаці. Це буде 45 років на сцені. Дуже хочу, щоб до того часу закінчилася війна. І щоб ми могли разом співати про любов, про життя, про світло. Я вірю, що все буде Україна!
Коментарі