У програмі «Моя історія» з’явилося особливе інтерв’ю з Романом Мацютою – актором, співаком і воїном. З перших днів повномасштабного вторгнення він став на захист України і зараз повернувся в професію. Але вже як інша людина. «Українське кіно змінилося назавжди», – каже він. У розмові з ведучою програми Анастасією Даугуле він розповів про те, як війна змінює людину, мистецтво та майбутнє України. А ще поділився особистим – про втрату брата, пережиту лють, зміни в собі та надію, що зберігає тепло у серці.
Війна змінила все
– Пане Романе, як ви себе сьогодні ідентифікуєте: актор, воїн, співак?
– Думаю, що всі ці іпостасі – частини мене. У 2022 році, як і всі, я взяв до рук зброю. Служив у добровольчому батальйоні, чергував у Києві, допомагав евакуйовувати мирних мешканців з Київщини та Чернігівщини. Але я не військова людина. Я – гуманітарій, цивільний.
– Ви стали частиною нової генерації українських акторів із досвідом війни. Як ви ухвалили рішення долучитися до Добровольчого Українського Корпусу?
– Я не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. А коли воно почалося – я був розлючений. Така безнадійна лють… Я тоді жив у Вишгороді – залишатися там під великою загрозою окупації було б самогубством. Виїхав до Києва. І одразу шукав,-де можу стати в пригоді. Нам порадили штаб, ми приїхали. Там були «айдарівці», вже зі зброєю.
– Ви тоді сказали, що актор?
– Ні. Це мені здавалося зайвим. Та й дратувало трохи. Але мене впізнали — тому й пройшов відбір. Було навіть кумедно: «А, то ти актор! А можна фото?» – «Давайте краще автомат». Два-три дні чекали зброю. Це були абсолютно непередбачувані дні. Постійні сигнали про можливу висадку десанту…
– Ви до того тримали зброю тільки в кіно. А тут — справжній автомат…
– Так. Видають автомат – абсолютно новий. І я по YouTube вчився його розбирати. Розібрав – а зібрати не можу. Це ж не гітара. Але руки звикають. Ти спиш із ним, звикаєш до кожного руху – бо йдеться про виживання.
Ціна втрат
– Потім добровольчі формування… розформували. Як ви діяли далі?
– Нас просто вишикували й сказали: дякуємо, ви вільні. Я почав допомагати з логістикою, ганяв транспорт, возив людей, речі. І знову – автомат. І знову – очі бійців, які щойно з позицій. Це зовсім інше життя, інші відчуття. Коли співаєш їм – вони плачуть. І я теж плакав. Бо в душі залишатися людиною – не соромно.
– Як вас змінила війна?
– Повністю. Я відмовився від усіх пісень російською. Це не про «відмежування» – це про гідність. Коли твоя країна у вогні, ти не можеш співати мовою ворога.
– Ви думали, що більше не будете актором?
– На початку повномасштабного вторгнення я мав підписаний контракт із бельгійцями – другий сезон популярного серіалу. Замість зйомок у Брюсселі – я опинився з автоматом в метро, чекаючи російського десанту. Мене прийняли в добровольчий батальйон частково завдяки тому, що впізнали. Але тоді я думав лише про одне: вижити. І якщо вдасться – можливо, ще буду зніматися.
– Ви маєте величезний список фільмографії, але у вас дуже специфічне амплуа. Ви грали бандитів, аферюг, хуліганів або силовиків. Назви відомих ваших серіалів – «Ментівські війни», «Дільничний з ДВРЗ» і т.д. Залишитесь «бандитом» на екрані?
– Хотілося б нових образів. Але типаж зобов’язує. Пам’ятаю блокпост на Львівській площі: мене зупиняють, світять ліхтариком – «О, ви ж Грач. Проїжджайте». І це показник, що роль вдалася.
Нове українське кіно
– Вам пропонували грати росіян у фільмах про війну?
– Так, не раз. Це морально нестерпно. Як ви собі уявляєте? Вони вбили двох моїх братів. Вони вбили багато моїх друзів. А я буду кожен день приїжджати на зйомку і вдягати цю кляту форму, знаючи, що хлопці зараз тримають фронт, б'ють ворога. А я граюся тут у кіношку.
Більш того, якщо спитати у хлопців на «нулі», яке кіно вони б хотіли бачити під час війни – на останньому місці будуть фільми про війну. Я категорично проти знімати про війну під час війни – це події, що тривають. Ми ще не знайшли всіх убитих, закатованих у Бучі, в Ізюмі, по всій Україні, в Херсоні. Ми ще не повернули полонених, ще не поховали всіх убитих. Про що кіно?
– Ви визначили для себе місію актора у воєнний час?
– Місія у всіх одна: не воюєш – допомагай. Я не відповідаю на запитання «коли закінчиться війна». Мої творчі плани – прокинутися зранку після обстрілів. Ми мусимо врятувати країну. Іншого вибору немає.
– Ваш рідний брат загинув на війні…
– Так. У жовтні 2023-го під Кураховим. Коли всі виїжджали, він приїхав із Польщі, щоб захищати Україну. Похований у Вишгороді.
– Що вам допомагає триматися?
– Не можна, щоб тебе бачили слабким ті, хто на тебе рівняється. Так, буває важко. Дуже боляче, коли гинуть тварини. Їм не поясниш, що відбувається. А діти… Їх ПТСР роздирає. Тому коли гірко – плачеш у кулак. Але ніхто не повинен бачити твої сльози. Бо далі – до справи. Інакше ніяк.
– Яке майбутнє українського кіно ви бачите?
– Якщо виживу – хочу зніматися в конкурентному, сильному, європейському кіно. Не «для себе» в межах країни. Якість має бути достойною. Поки – важко погоджуватись на те, що пропонують. Бо часто – ні морального, ні матеріального сенсу. А я хочу отримувати хоча б щось одне. А краще – і те, й інше.
– Зараз ви – один із тих, хто формує нове обличчя українського кіно.
– Я намагаюся бути справжнім. Не зображати, а бути. Просто бути людиною. Не заздрити, не брехати, не лицемірити. Це не так уже й складно, правда ж? Мені не соромно ні перед людьми, ні перед Богом. Ось я вам так скажу.
Коментарі